Демократія слова чи девальвація сенсів?

Чи може щире прагнення висловити біль і красу душі перетворитися на зброю проти самої культури? У своїй гострій і безкомпромісній статті-роздумі відомий чернігівський журналіст, поет і бард Петро Антоненко (засновник і редактор обласних газет «Світ-інфо» та «Струна») виносить на суд читача болючу тему сучасного літературного простору — цифрову епоху «вседозволеності» у поезії.

Відштовхуючись від власного досвіду спостереження за віртуальними літературними спільнотами у Фейсбуці, автор проводить болючу паралель між доступністю творчості та катастрофічним падінням її критеріїв. Під прицілом Антоненка опиняються не лише наївна графоманія, позбавлена ритму й смаку, а й атрофія масового читацького смаку, де захоплення у коментарях викликають не художні відкриття, а зручні, затерті штампи.

Особливої гостроти тексті надає полеміка з гендерним аспектом сучасного віршомазання та метафора, винесена в заголовок авторської публікації («Поезія як загально доступна вулична дівка»), яка б’є на сполох через втрату сакральності справжнього поетичного слова. Це текст-вирок і водночас крик душі про те, що поезія, ставши «доступною» кожному, ризикує втратити свою цінність.

Стаття Петра Антоненка — обов’язкове читання для всіх, хто замислюється над тим, де межа між щирим творчим самовираженням і нищівним кічем у сучасній українській літературі.

Петро Антоненко: Поезія як загально доступна вулична дівка

Інтернет. Фейсбук. Натрапляю на сторінку «Поетичний всесвіт. Загально доступна група. 2300 учасників».

Я не дуже розбираюсь, що таке в інтернеті – «груповуха». Чи це 2300 учасників цієї загально доступної групи можуть там все читати, а дехто й писати, чи, може, не дай Господи, всі ці 2300 учасників пишуть, тобто творять вірші?

Чому – не дай Господи? Ось зразок так званої поезії з цієї групи.

Творю красу серед хаосу,

В своїх віршах, в своїй душі.

Де тривога й біль сплелись вузлі,

В молитві Богу, і в кожнім слові.

Я сію квіти словами на папері,

Як Бог рукою їх сіяв на землі.

Хочу, щоб слова мої не вмерли,

У ваших душах коріння проросли.

Слова любові я всім дарую,

Я кожну квіточку милую.

Як Бог любить нас, людей,

І я люблю світ милий цей.

Творю красу серед хаосу і зла,

Щоб не зачерствіла людей душа.

У своїх віршах всім добра бажаю,

І душею всіх люблю і обіймаю.

Ну, що тут сказати? До чого тут поезія, яка тут і не ночувала? Набір гладеньких, велемудрих суджень, проза, написана «в стовпчик», з грубезним порушенням елементарних норм віршування, які вчать ще в школі. І не треба тут кивати на модні нині «білі» неримовані вірші, на верлібр.

Але сумно й від іншого – реакції читачів. Може, саме оці гладенькі, правильні мислі і спонукають читачів у коментарях аж захлинатися хвалебними відгуками. І це просто печально – оця повна атрофія читацького сприйняття, оцінок. Вони, це сприйняття, ці оцінки, якраз і напрацьовані отакими «віршами», такою «поезією”.

До речі, автор наведених віршів – жінка, тобто «поетка». Д

Нічого дивного: мабуть, з отих 2300 «групових» піїтів відсотків 80 , як не більше, – саме жінки-авторки. Їх щось прямо повело в поезію. Часто це прикривають своїми красивими фото, тобто себе, красивих. Тоді утворюється величезна прірва між гарним рівнем зображень авторок і убогим рівнем їх віршомазання. Мимоволі хочеться сказати, що красивим жінкам не варто писати вірші.

А взагалі, згадавши і про гендерну рівність, тобто статеву, враження, що поезія стала якоюсь доступною всім вуличною дівкою, повією, шлюхою. А для уже повної гендерної рівності – «повієм» і «шлюхом», перепрошую за такі словотвори.

Петро Антоненко, чернігівський журналіст, поет, автор бардівської пісні

Деякі коментарі до роздумів Петра Антоненка:

Сергій Павленко:

– Я думаю, що нічого поганого нема, якщо ця “поезія” єднає групу людей за інтересами. Проблема постає лише тоді, коли у когось з’являються амбіції, претензії на нагороди. Є маса графоманів, які нагороджені навіть Шевченківською премією (Янукович дав своєму сусіду по будинку в Донецьку, бо той щось заримував про Мазепу-зрадника…)

Світлана Коробова:

– Щось страшне ви написали, пане Петре. Красивим жінкам не можна писати. Та можна писати всім! Проблема не в тих, навіть, хто пише, а в тих, хто підтримує цю писанину.У тих, хто пише хвалебні оди, тобто відгуки на цю графомань. І зовсім рідко знаходиться така людина, яка не втримає себе і напише, що це не поезія. Проблема, що графоманія окупувала територію поезії. Зараз менше вподобайок побачиш під справжнім віршем, ніж під пародіями на вірші. Я дякую, що ви звернули на цю проблему увагу. Тисну руку.